Ні абортам!

   Статус людського зародка у світлі богослов’я
” Бог чує молитви і знає віру того, хто ще не був покликаний Ним з небуття до буття “1.
О.С. Хомяков.
   Протягом минулих десятиліть аборти стали масовим явищем; при цьому медична наука далеко просунулася у вивченні стадій внутрішньоутробного розвитку людини. Парадокс в тому, що чим більше людство дізнається про природу людини, тим більше наукове знання підштовхує об’єктивного дослідника до прийняття традиційних моральних цінностей. Так з точки зору сучасної ембріології, з моменту запліднення людський ембріон – живе людське створіння, відмінне від своїх батьків, яке належить до роду Homo sapiens, має свій власний унікальний генетичний код, динамічно розвивається, послідовно розкриваючи потенції, закладені в нього природою, і яке ми маємо право називати людиною на ембріональній стадії її розвитку2.
   Отож все, що відбувається з людським ембріоном, відбувається з людиною, по відношенню до якої дійсні всі моральні зобов’язання, що застосовуються до людини після її народження. Саме людська гідність зачатого життя виключає для моральної свідомості саму можливість штучного переривання вагітності та породжує дискусії «про юридичні та етичні межі допустимого»3 в експериментах над людськими ембріонами, про дозволеність тих чи інших репродуктивних технологій та процедур.
   Людина вступає у спілкування з Богом у першу мить свого буття. Таємниця божого початку людського ембріона – це таємниця тих глибин людського духа, про які знає лише Бог і які буде виявлено в імені, що буде нарікатися людині після Воскресіння. «Перш ніж Я утворив тебе в утробі, Я пізнав тебе, і перш ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе» (Ієр. 1, 5). Але те, що Бог є зверненим до зачатого життя, означає, що й воно якимсь чином співвідносить себе зі своїм Творцем. Звідси слідує, що благу особистості повинні бути підкорені й решта реалій нашого життя, включно з соціальними стосунками.
Про те, що людина з моменту зачаття має безцінний дар життя, свідчить і Російська Православна Церква у прийнятих на Архієрейському Соборі 2000 р. «Основах соціальної концепції» (XII.1.).
   На чому базується ця позиція? Серед аргументів, що наводяться тими, хто відстоює рівноцінну значущість життя матері й дитини, і зачатої дитини, можна виділити чотири рівні: 1) об’єктивні наукові дані про початок людського життя; 2) філософська очевидність трансцендентності людської особистості, яку неможливо ототожнити з яким-небудь часовим відрізком людського життя, а тим більше редуціювати до біології, психології та соціального становища людини; 3) однозначність клятви Гіпократа та біблійних заповідей про недопустимість зазіхання на людське життя, включно із заповіддю не вбий, а також інші розпорядження, що захищають ненароджених дітей; 4) те розуміння людини та її покликання, реальність якого була явлена у Христі та проходить крізь всю історію християнства.
   В останньому випадку мова йде про імперативність новозавітної антропології, в якій покликання людини усвідомлюється в категоріях богоспілкування та преображення усього життя в Христі. Апостол Павло писав про це так: «Ми ж <…> дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2 Кор 3:18). Тут жахливість умертвляння людини на будь-якій стадії її життя визначається не лише заборонами Біблії, але й тою мірою благодатного життя, яка могла би бути дарована їй у таїнствах Церкви, але від якої її відлучає насильницька смерть.
   Незалежно від того, чи приймаємо ми антропологію та етику християнства, при роботі з пацієнтами належить враховувати послідовність цієї позиції, її вихідні дані та богословську суворість. Це тим більш важливо, оскільки значна частина населення Росії в той чи інший ступінь співвідносить себе з православ’ям.
В нашій лекції ми не будемо зачіпати питання про те, яким предстає статус ембріона людини в канонічному праві Церкви. Відповідь на нього в цілому відома: аборт прирівнюється до вбивства. Також ми не будемо вступати в дискусію про час вселення душі в людський ембріон; відмітимо лише, що при всьому різноманітті думок, значна частина християнських мислителів, серед яких достатньо назвати імена святителя Григорія Богослова та преподобного Максима Сповідника, відстоювала єдиномоментність зачаття та одухотворення людської істоти. Як визначається особистість? З якого моменту можна говорити про особистісне буття людини? Що це означає для медицини? Відповіді на ці питання дозволять нам виявити антропологічний вимір Нового Завіту, зрозуміти логіку церковної позиції в галузі біомедичної етики та більш відповідально підходити до розуміння лікарського обов’язку.
Слід відмітити, що задовго до появи сучасних наукових знань та технологій, східнохристиянське богослів’я постулювало, що зародок має статус унікального людського життя.
Виходячи з геть інших міркувань, з откровення Бога про Себе як Бога в трьох Подобах, сповненого любові до Свого творіння, про неповторність та особистісне буття кожного зачатого людського життя свідчать християнські мислителі та богослови, починаючи з Євангелістів та закінчуючи нині живими сподвижниками віри та благочестя, згадаю тут лише митрополита Антонія Сурожського, лікаря за освітою, а за способом життя – апостола і святителя.
Отже, чому ж з таким трепетом до ембріона людини ставиться християнська думка?
   Перші свідчення про особистісний статус зачатого життя ми знаходимо в самому початку Євангелія від Луки.
    За свідченням Євангеліста Луки, архангел Гавриїл, повідомляючи літньому священику Захарії про народження від нього сина Іоанна, каже йому про те, що Іоанн «…наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері» (Лк 1:15). На виконання слів архангела Гавриїла неплідна дружина Захарії Єлисавета зачала й почала очікувати народження сина. Шість місяців потому архангел Гавриїл являється Діві Марії та благовіщить Їй про чудове народження від Неї Месії Ісуса. На підтвердження своїх слів архангел Гавриїл посилається на вже таку, що має місце, шестимісячну вагітність Єлисавети. Оскільки неплідна Єлисавета була далекою родичкою Марії, Та приходить до неї, аби привітати її з довгоочікуваною вагітністю. Так от, коли Діва Марія прийшла до Єлисавети, збулося пророцтво архангела Гавриїла про те, що син Єлисавети, Іоанн, ще до народження буде осяяний благодаттю Святого Духа. Євангеліст Лука пише про це так: «Коли ж Єлисавета зачула Маріїн привіт, затріпотала дитина в утробі її. І Єлисавета наповнилась Духом Святим, і скрикнула голосом гучним, та й прорекла: Благословенна Ти між жонами, і благословенний Плід утроби твоєї! І звідкіля мені це, що до мене прийшла мати мого Господа?» (Лк 1:41–43). Але оскільки дитина затріпотіла, тобто відгукнулася на наближення Господа, значить, ще до народження людина в таємний спосіб здатна до спілкування з Богом, а спілкування з Богом завжди є особистісним. З християнської точки зору, цей епізод слугує одним з аргументів на користь того, що ненароджена дитина не є бездушною чи безособистісною, а аборт – вбивство.
Але в даному випадку мова йде про 6 місяців. Однак в цьому ж епізоді ми переконуємося в тому, що згідно Євангелія від Луки, про особистісне буття нового людського життя слід говорити з перших днів її існування.
І тут нам необхідно відповісти на питання про те, скільки часу пройшло з появи архангела Гавриїла Діві Марії зі звісткою про те, що Бог стався чоловіком, до зустрічі Марії та Єлисавети? Даючи відповідь на це питання, слід враховувати дві обставини:
- Марія без зволікання, як пише Лука, з поспішністю, прийнявши волю Божу про чудесне народження від Неї Месії, лиш тільки відійшов від Неї Янгол, встала та пішла до нагірної країни, до міста Іудина.
- Як відмічають коментатори, «Юдея названа за традицією нагорною країною, порів. Нав. 20:7, 21:11, а також у Йосипа Флавія, хоча Галілея була не менш гірською. Шлях від Назарета складав 80-100 миль і повинен був зайняти 3-4 дні. Поспішність (spoud) Марії виражає Її готовність скорше виконати повеління янгола.”4.
Оскільки ж Єлисавета називає Діву Марію «Матір’ю Господа мого», а всі коментатори згідні в тому, що Господом тут називається Христос, то доводиться погодитися з тим, що оскільки Марія-Мати, то в Неї є Син, і це Сам Господь. Але Бог, згідно біблійної традиції, - Особистість, отже, особистісним є і буття людської природи Сина Божого після Його втілення та олюдинення.
Згідно самої суті християнської віри, втілившись, Слово Боже послідовно сприймає всю повноту людської природи, за виключенням гріховних нахилів, пристрасті, хтивості та ін. Але вся повнота людської природи у Христі передбачає і кожен вік людського життя. Іншими словами, з погляду православної антропології, в поняття людської природи закладені не тільки всі її сили, властивості і здібності людини, але і всі стадії її розвитку. Оскільки ж Христос “всю людину зцілив”, оскільки Син Божий дійсно стався чоловіком, значить, Він повинен був сприйняти і кожен вік людського життя.
   Тут можливим є заперечення: чи може ембріональна стадія розвитку людини бути гріховним проявом людського життя після гріхопадіння? В даному випадку Христос не повинен був би сприймати цю стадію, оскільки в Ньому не було гріха. Книга Буття виключає таку можливість: заповідь «Плодіться й розмножуйтеся» (Бут 1:28) дана в Едемі до падіння Єви й Адама і є не прокляттям, а благословенням (там же). Отже, ріст людини з клітинки – природній закон існування «усякої плоті». Як наслідок, в поступальному залученні до Бога тваринного людського життя ембріональна стадія розвитку людини не була виключена Словом з сукупності ознак того, що означає “бути людиною”.
   Отже, згідно євангеліста Луки, затри-чотири дні після Благовіщення Діва Марія іменується Матір’ю Господа, а немовля Іоанн відгукується на Його наближення. Згідно даних сучасної ембріології, 3–4 день - це час, коли ембріон ще не закріпився на стінці матки. Ще не закріпився, але вже є абсолютно окремою істотою, з унікальним геномом і т.д. Євангеліє свідчить нам про те, що у цього 3-денного ембріона вже є боголюдська особистість. Причому не майбутня, не потенційна, але вже реально присутня, існуюча і саме в такий спосіб сприйнята Єлісаветою, яка в той момент була осяяна Святим Духом. І ми без блюзнірства можемо мовою суворого богослов’я говорити про Передвічного, Усюдисущого і Всемогутнього Бога, Який після втілення пройшов і стадію ембріонального розвитку людського життя, і на цій стадії буття людської природи Христа було особистісним буттям.
   Але якщо це вірно відносно Христа, особа Якого є боголюдською, то чи можемо ми говорити про те, що це справедливо і для звичайного людського ембріона? Даючи відповідь на це питання, необхідно виходити з того, що в Христі було явлено образ достовірно людського життя. Всі христологічні догмати відстоюють істинність Його олюдинення. Бо тільки завдяки цьому ми врятовані. Немає такого віку або природної властивості людини, яким не знайдеться місця у воскресінні, бо людська природа у всій цілісності була сприйнята Богом, що втілився. Звідси зрозумілими є натхненні слова архієпископа Іоанна (Шаховського): “людство Ісусово — це Будинок, в якому всіх зустрічає Бог”5. Інакше, якщо Він мав інше влаштування, ніж люди, Він не до нас залучився, а до чогось іншого, не стався чоловіком, а “стався іншопланетянином”, а отже, і врятував не нас, а той природній конструкт, в якому були відсутні які-небудь людські властивості.
В цьому випадку християнство втрачає всякий сенс. Але досвід спілкування з Богом, що дарується в таємничому житті Церкви, переконує християн в зворотньому: порятунок відбувся. Значить, не маючи гріха, Христос має всю повноту людської природи, включаючи сукупність віків. А це означає не тільки те, що у момент творіння людини Бог створив її такою, щоб в перспективі гріхопадіння, з вічності, яку Він бачить, Він зміг Сам утілитися і статися людиною. Це означає, що людина спочатку була створена за образом Христа. Відповідність нас до Христа означає і відповідність Спасителя до нас. Все, що є наявним в Ньому в образі Його людського буття, повинно мати місце і в нас. Отже, якщо Іпостась Бога Слова від моменту Благовіщення з’єднується спочатку з однією, а потім у міру зростання і зі всіма клітинками людського тіла Спасителя, а Він є образом дійсного людського життя, то і в нас людська іпостась, або особистість, присутня від моменту запліднення яйцеклітини.
   Ось що говорить про це преподобний Іоанн Дамаскін: “Що іпостась Христова одна, ми дізнаємося ось звідки. Початком існування всякого зародка є сім’я, яке батько вкидає в утробу дружини, дружина, зачинаючи його, доставляє свою кров, і так утворюється зародок. Одна іпостась сім’я і материнських кровей, що утворюють в ній плоть, і зачаття сім’я. А зачинає жінка від злиття з чоловіком вкинуте ним сім’я, і воно є іпостась зародка. То що ж зачала Свята Діва? Плоть? Значить плоть не від Неї — адже жінка не зачинає сама від себе. То що ж зачала? Слово Боже? Бо Дух Святий був посередником замість злиття і осяяв Її, і був зачатий Син і Слово Боже і Сам стався плоттю, одуховленою розумною і мислячою душею, і Сам, немов Божественне сім’я, став іпостассю для плоті, однією іпостассю двох природ, Божества і людства”6. Не виносячи суджень про час одуховлення ембріона, він однозначно свідчить про те, що:
Людське життя, як власне людське, починається від моменту запліднення.
Зачатий зародок являє собою іпостасне буття людини на найранішій стадії його розвитку.
Це вірно і відносно Боговтілення, за виключенням способу зачаття — не природнього, а чудесного, безпристрасного, натхненого Духом від Отця Небесного.
Аналогічно, виходячи з догмату богочоловічності Христа, міркує і сучасний православний богослов і подвижник митрополит Антоній Сурожській.
“Мені здається, — говорить він в одному зі своїх інтерв’ю, — що в тій країні, де аборт є узаконеним, ніхто, починаючи з уряду і закінчуючи звичайним пересічним громадянином, не має права говорити про те, що життя людини є святинею, тому що аборт — це вбивство.
Говорити про те, що можна здійснювати аборт в якийсь момент до того, як зародок вже очевидно набуває образу дитини, теж не є виходом зі становища, в усякому разі для віруючого. Чи можемо ми сказати, що коли Мати Божа зачала Спасителя Христа, то до якогось моменту — до 14, 18, до 28-го тижня — Він не був людиною і не був Богом, що народжувався? Ні, у момент зачаття зародок дитини вже є людиною, його знищення є вбивством людини. І на це треба дивитися прямо і серйозно, ніякого пробачення в цьому відношенні не немає.”7
Для медичної етики тут важливим є те, що особистісна підоснова присутня в людині незалежно від того, наскільки в ній наявна повнота її природи. Чи пройшла мить від моменту зачаття, чи досягла людина розквіту своїх сил або підійшла до меж старості — вона завжди є не тільки чим, але і ким. Навіть якщо її природа є деформованою, навіть якщо вона приречена на гідроцефалію або старече слабоумство — вона все одно людина. І будь-яке медичне втручання зачіпає життя людини, наділеної в своїх глибинах особистісним буттям. Звідси є зрозумілим, чому з позицій біоетики аборти, так само як і евтаназія, закреслюють життя не безрозсудної тварини (конгломерату клітин), але людини, нехай і на початку або в кінці її шляху.
Ще сімдесят років тому в Європі не можна було сильніше образити лікаря, ніж припустивши, що він здатний провести аборт: “«Ви на все підете за гроші. Мабуть, навіть на вбивство ненароджених”. Один з лікарів все ще посміхався, але обличчя його пожовтіло. Інший верескливо і різко крикнув: “Пам’ятайте, з ким говорите!» 8 Цей діалог з детективу Честертона показує, що на Заході вважалося нормою аж до середини XX сторіччя і що — крайнім ступенем падіння лікаря.
Так само ставилися до подібних медиків і в СРСР: “У роки, коли аборти було заборонено, Василь Данилович займався підпільною практикою, заробляв великі гроші. «Треба ж якось жити», — вимовив він, коли на нього гидливо подивилася тітка Женя (…) Щось чуже і неприємне було в цьому подружжі, що жило від підпільної медицини”, — згадує сучасник епохи9.
Але в наші дні йдеться не тільки про гроші. Після легалізації аборотів багатьох тягне порушити заповідь не вбий саме тому, що це можна зробити безкарно. Життя ембріонів приноситься в жертву гострим відчуттям. Федір Михайлович Достоєвській писав про це в романі “Злочин і покарання” так: “Ні, батечко Родіон Романич, тут не Миколка! Тут справа фантастична, похмура, справа сучасна, нашого часу випадок, коли затьмарилося серце людське; коли цитується фраза, що кров «освіжає»; коли все життя проповідується в комфорті”10, — говорить Розкольникову слідчий Порфирій Петрович. І тут практика ставити експерименти на ембріонах стикається зі світосприйняттям найбільш диких і похмурих релігійних культів, з сатаністськімі жертвопринесеннями.
Чи хочемо ми попередити медиків про те, що ті муки, на які вони прирікають людські ембріони, мають сатанинський виворіт? Так, бо всі ми з’явимося на Суді Божому.
Але що робити, якщо людина розуміє, що вже помилилася? У житті кожної людини настає момент истини11, коли все скоєне нею предстає в справжньому світлі і вимагає етичного осмислення і покаяння в тому, що порушено було волю Божу. Але як виправити минуле? Як зробити те, що відбулося, таким, чого не було? Християнство знає відповідь на це питання. Для цього потрібен внутрішній переворот. На мові Євангелія — спокутуваний переворот. Покаяння (грецьке мета-нойя) буквально означає зміну розуму. І у цей момент важливо пам’ятати про те, що Бог є любов, яка приймає в свої обійми будь-яку, навіть найбільш затьмарену душу, якщо тільки вона, подібно до розбійника на Хресті, припадає до Христа з благанням про милість і порятунок.
Примітки.
1Хомяков А.С. Церковь одна// Соч. в 2-х тт. М., 1994. Т. 2, с. 5.   
2См. подр.: Уиллке Д. Уиллке Б. Полюби их обоих (аборт: вопросы и ответы). М., 2001. С. 327.    
3Балашов Николай, протоиерей. Репродуктивные технологии: дар или искушение? / Православие и проблемы биоэтики. М., 2001. C. 35.   
4Тестелец Я. Реферат: Маршалл И.Х. Евангелие от Луки. Комментарий к греческому тексту. // Альфа и Омега. №1(23) М, 2000. С. 28.    
5Архиепископ Иоанн (Шаховской). Афоризмы//Избранное. Собрание сочинений в двух томах. Нижний Новгород, 1999. Т.2, с. 396.   
6Преподобный Иоанн Дамаскин. О свойствах двух природ во едином Христе Господе нашем, а попутно и о двух волях и действиях и одной ипостаси / Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Пер. Д.Е. Афиногенова. М., 1997. С. 91 – 92.   
7Митрополит Антоний Сурожский. Ответы на вопросы//Альфа и Омега №3(29). М., 2001. С 318 — 319.   
8Честертон К.Г. Удивительное убежище. Соч. Т. 3. М., 1994. С. 211.   
9Каледа Глеб, протоиерей. Записки рядового // Альфа и Омега. №1(31), М, 2002. С. 295-296.    
10Достоевский Ф.М. Преступление и наказание. Полн. собр. соч., Л., 1973. Т. 6, С. 348.   
11Хоча, говорячи суворо, в кожній аморальній дії людина певними своїми пристрастями й вигодами заглушує в собі голос Істини, що попереджає її про те, що вона робить   

Диякон Михайло Першин
http://orthomed.ru/ (переклад  Тетяна Счастливенко-Слезінс)